заказать цветы в Доброполье онлайн

Лагідна “Кобра”. Історія медика 93-ї бригади Кристини Загурської під час війни та епідемії

Переглядів: 740 0 05.05.2020 в 10:30:33 Суспільство
Лагідна “Кобра”. Історія медика 93-ї бригади Кристини Загурської під час війни та епідемії

Кристина Загурська – із селища Новодонецьке. Працювала фельдшеркою на швидкій допомозі. У 2016-му підписала контракт зі Збройними силами України. І майже одразу – випробування на міцність: бої за “Чарівний ліс” на Світлодарській дузі. Коли ще вчора жартував із бійцем, а сьогодні він загинув. Коли у твоїх руках життя пораненого під час евакуації.

Нині 30-річна сержант Загурська – начальниця медичного пункту в одному з дивізіонів 93-ї механізованої бригади. І нині – нове випробування: коронавірус.

Про роботу медика в зоні АТО/ООС, про готовність ЗСУ до епідемії, про доньку, яка чекає вдома, та про роль жінки в армії Кристина (так ім’я записано в паспорті) розповіла в інтерв’ю “Новинарні“.

На зв’язку – усміхнена білявка з акуратним манікюром. Ми розмовляємо через відеозв’язок, адже зараз сержант Загурська – на Луганщині, де виконує бойові завдання її 93-тя механізована бригада “Холодний Яр”.

Останнім часом у медиків Об’єднаних сил дві передові: лінія зіткнення з окупантами та невидимий фронт із коронавірусом. Щоправда, тьху-тьху, наразі хворих на COVID-19 у зоні ОС немає, хоч би що там писала ворожа пропаганда.

Кристина підтверджує: інфекційні відділення – порожні. Фронтові медики в цьому сенсі дбають лише про карантин, ізоляцію, профілактику, дезінфекцію, засоби захисту.

– Для людей, які під час карантину повертаються з відпусток, у кожному підрозділі встановили окремі намети. І коли людина повертається, має жити там два тижні, щоб не перебувати в одному приміщенні з іншими. У нас таких “ізолянтів” двоє. Вони живуть в одному наметі, не ходять у спільну їдальню, їм страви приносять до намету, – розповідає начмед дивізіону про те, як виглядають карантинні обмеження на другій лінії оборони ОС.

Маски роздали насамперед тим, хто максимально контактує з іншими людьми – пропускають машини на постах, черговим.

Також у ППД (пункті постійної дислокації) швачки шиють багаторазові марлеві маски, які потім відправляють на Донбас поштою.

– Я видаю на кожну зміну маски. Марлеві насамперед віддали піхоті на першу лінію, їх потрібно забезпечити. Але з масками в усій країні зараз проблеми, – бідкається Кристина. – Волонтери допомагають дуже. Мені дві упаковки масок вислали, антисептик. Тож поки забезпечені.

За її словами, наряд заступає на службу в масках і рукавчиках. Спальні приміщення знезаражують, тричі на день обробляють дезрозчином їдальню і кухню.

Кристина закликає не панікувати, якомога частіше мити руки, вдягати маску перед походом до магазину і завжди мати з собою антисептик.

– Я і дитину прошу зайвий раз не виходити на вулицю. Карантин є карантин, це не відпустка і не канікули. Щоб не повторити історію Італії й Іспанії, а тепер і США, потрібно дотримуватися правил. Їх же не зі стелі взяли, – розмірковує військова медикиня.

Якщо в когось із бійців буде підозра на коронавірус, каже Загурська, його відправлять у шпиталь: найближчий – у Сєверодонецьку, там є інфекційне відділення та лікар-інфекціоніст.

– Поведінка у хлопців не змінилася – жартують, сміються. Ми сподіваємось, що до нас це (коронавірус) не прийде. Ми ж і так у самоізоляції перебуваємо, – усміхається начмед, маючи на увазі військових на фронті.

У 2009 році Кристина закінчила медичний коледж за фахом “фельдшер” і пішла працювати на швидку допомогу. Згодом хотіла вступити в Донецький медуніверситет, який через російську агресію перевели в Краматорськ. Іспити склала, але на бюджет не пройшла, бо претендувала на одне місце з дівчиною, в якої хтось із батьків був учасником бойових дій. Грошей, щоб вчитися у ВНЗ на контракті, Кристина не мала. Тож у жовтні 2016-го Загурська пішла на інший контракт – до ЗСУ, в місцеву 54-ту механізовану бригаду (пункт постійної дислокації – Бахмут). Служила в медроті.

За півтора місяця Загурська пройшла бойове хрещення: бої за “Чарівний ліс” – позицію на Світлодарській дузі. Кристина брала участь в евакуації поранених.

Сильні обстріли почалися 17 грудня, тоді спостерігачі ОБСЄ зафіксували приблизно 700 розривів снарядів великого калібру – в сім разів більше, ніж зазвичай. А 18 грудня російсько-окупаційні підрозділи спробували наступати на українські позиції.

– Як відбувався сам бій, ми не бачили, тільки чули обстріли. Були тоді в Луганському (смт Луганське Бахмутського району Донецької області, за 5-6 км від позиції “Чарівний ліс” – “Н”). Нам постійно привозили поранених. Я займалася наданням допомоги, потім евакуювала їх у Часів Яр, важких – у Бахмут, – розповідає Загурська.

Працювати в ті зимові дні доводилося в спартанських умовах.

– 18 грудня, десь о п’ятій ранку, були двоє важких, один “двохсотий”. На ці поранення виїжджав командир медроти Валерій Федорович Лівінчук. А потім уже зі “Смачної хати” зібрали всі медичні екіпажі, які були на евакуації, і ми всі приїхали майже на тиждень до Луганського. Жили в машинах, я – в УАЗику. Мерзли, спали, ночували, все в машинах робили. Ну а що? – пригадує Кристина.

На той час 27-річна дівчина ще не встигла зрозуміти, що таке армія і війна. Виявилося, важкі випадки з хворими на швидкій допомозі – зовсім не те, що “трьохсоті” й “двохсоті” у твоєму підрозділі.

– Після років на “швидкій” мені здавалося, що готова до всього, адже навіть пологи сама приймала, і травм скільки було…. Але на війні мене дивували не поранення. Там (під час боїв за “Чарівний ліс” – “Н”) було дев’ять загиблих. Були ті, з ким встигла познайомитися. Ще два дні тому бачила його – а його вже немає. Комроти Микита Яровий тоді загинув. Дуже важко це переносити. Дуже важко. Із таким станом я ніколи раніше не стикалась, – розповідає Кристина.

Ідучи на війну, дівчина спершу думала, що буде дуже страшно. Уже потім збагнула, що навіть і не помітила, як “стала частиною цього всього”.

– Ти просто робиш свою роботу, навіть немає часу подумати, страшно чи ні, – каже військова медикиня.

Кристині надзвичайно пощастило з колегами-медиками 54 омбр і суміжних підрозділів – усі були дружні. У 25-му батальйоні “Київська Русь” начмедом була Марічка, яка завжди вміла пожартувати і знаходила слова, щоб підбадьорити. Від ASAP Resque тоді чергувала парамедик-доброволець Юлія Паєвська “Тайра”.

– Вона така вольова, сильна. Тайра не мала медичної освіти, але радилася, коли був важкий випадок, брала з собою: “Кристино, поїхали!” Це правильно – одне одному допомагати. Кожен тоді підтримував колегу. Поїхала на виїзд, повертаєшся – а тобі чай або каву дають гаряченьку, бо ж холодно! А Валерій Федорович мене взагалі називав “доця”, – з усмішкою пригадує Загурська час на Світлодарці.

Попри те, що ті дні були справді пекельними, Кристина пишається, що кожного, кого взяла на борт, довезла до лікарні живим.

“Останнє, що пам’ятаю – твої очі”

2 лютого 2017 року на Світлодарській дузі біля Луганського загинула колега Кристини, санінструктор 54-ї бригади Наталія Хоружа. Вона вивозила пораненого, коли в авто, марковане червоним хрестом, влучила протитанкова керована ракета, випущена російськими окупантами. Водієві Сергію Прядці тоді відірвало ногу. Поранений отримав додаткову контузію.

– Вона була з 1-го батальйону. Я її знала. Ми її забирали. Це все дуже важко. Дуже шкода жінок, які гинуть за таких обставин, водночас зберігають життя іншим, – каже Кристина.

Через два роки Загурська знову працювала на Світлодарській дузі – як бойовий медик, прикомандирований до лікарні у Світлодарську. 22 лютого 2018-го вона надавала допомогу молдовському легіонеру 25 омпб “Київська Русь” 54 омбр Стасу Гібадуліну “Хітмену”, коли той дістав перше поранення.

– Тоді в нас Ілюша Сербін загинув в операційній. Важко було. Стаса привезли, він лежить, дивиться на мене і каже: “Я пам’ятаю твої очі. Ти дуже схожа на мою сестру”». А ми познайомилися ще раніше на полігоні. І вже після операції він мені зі шпиталю пише: “Останнє, що я пам’ятаю – твої очі”, – сміється Загурська.

Гібадулін, який згодом таки отримав український паспорт, постійно вітає свою рятівницю з професійними святами – Днем медика та Днем військового медика.

– Пише: “Дякую тобі, що ти є” або “Дякую за те, що ти робиш”, – усміхається Кристина. – Дуже хороша він людина. Особливий, але з принципами, зі своєю думкою, яку здатен обґрунтувати. Я за це його дуже поважаю.

Кристина пам’ятає багатьох поранених, яким надавала допомогу. І ті, кого дівчина рятувала, часто озиваються: вітають зі святами, питають, як справи, скидають у повідомлення якісь картинки.

– Від того стає тепліше. І зрозуміло, що все це недарма.

“Мамочко, коли ця війна закінчиться?”

Загурська не шкодує, що пішла до війська. Єдине, за що переживає – рідко бачить дитину. Євгенії 10 років. Мама відвела доньку в перший клас і майже одразу підписала контракт, а зараз дівчинка вже в 4-му класі.

– Я вийшла з декретної відпустки, коли Жені був рік і три місяці. Із чоловіком розійшлась, дитину треба було на щось ростити. Багато працювала. А з армією… В мене дуже добра мама. Ми говорили, що або я нікуди не йду, а вона залишається працювати лікаркою на шахті, або вона виходить на пенсію, а я підписую контракт із ЗСУ. І мама пішла на пенсію, всю себе присвятила Жені, – пояснює Кристина.

Їй не звикати жити під тиском оточення. Адже жінку в нашому суспільстві засуджуватимуть за “неправильне” виховання дитини в будь-якому разі, а якщо жінка ще й без чоловіка – пащекуватимуть удвічі більше.

– Люди завжди засуджуватимуть. Куди б я не пішла. Вони вважали, що Росія – це мир, це добре, ходили на референдуми. Коли я підписала контракт із ЗСУ, вони доньці казали, що я вбиваю дітей, стріляю в них чи їм їх. Мамі теж таке заявляли. Але я їй сказала, що нікого не треба слухати – треба жити тим, що є в нас, – наголошує військова, що має непростих сусідів на рідній Донеччині.

Після першого трирічного контракту вона підписала другий, піврічний – із 93-ю механізованою бригадою “Холодний Яр”. А 10 квітня цього року розпочався третій контракт Загурської.

– Донька дуже сумує. Коли дзвонить, іноді каже мені: “Мамочко, коли ця війна закінчиться?” – зітхає Кристина.

Вона ще не знає, чи підпише четвертий контракт зі Збройними силами. Адже Женя підростає, їй більше потрібна мама поруч. Та й місце на цивільній “швидкій” чекає.

– Я там була на своєму місці. Я люблю цю роботу, і це найголовніше. Зарплата, звісно, несправедлива для дівчат, які чергують добу через добу, бігають із поверху на поверх із важкою сумкою, тягають ноші. Це дуже важка праця. Можна наслухатися всього, побачити різне, можна заразитися чим завгодно – не тільки коронавірусом, як зараз, а й ВІЛ, туберкульозом, гепатитом. Адже швидка – це перші люди, які виїжджають на виклик і контактують із хворим. І за це все – приблизно 6 тисяч гривень [місячної зарплатні], – ділиться Загурська.

Багато її знайомих зі “швидкої” змушені працювати понаднормово, щоб мати хоча б 10 тисяч і оплатити за комірне, купити їжу та одяг.

– Чимало жінок, які там працюють – теж матері-одиначки. Я в армії і не бачу дитину. А вони буквально живуть на роботі і приходять додому лише переночувати, так само не бачать своєї дитини, на приділяють їй уваги. Хоча перед армією я теж так працювала, – зітхає медик.

Із батальйону – в дивізіон

У 93-й бригаді Кристина спершу була фельдшером у 2-му батальйоні. Підрозділ тоді боронив Авдіївку, роти стояли на “Зеніті” та шахті “Бутівка”.

– Ротація минула “весело”. Ми до туалету ходили перебіжками – бо ти постійно в полі зору ворога. Кожен виїзд – страх, щоб устигнути проскочити трасу на Донецьк, – згадує Загурська.

Донеччанка мусила надавати допомогу на обох позиціях. На “Бутівці” були поранені. 14 квітня 2019 загинув Ігор Ігнатенко.

– Я виїжджала на його евакуацію. У нього були осколкові поранення грудної клітки, несумісні з життям. Ми приїхали – він уже був мертвий, але ми намагалися його врятувати, відкачували, реанімували… Масивна внутрішня кровотеча, артерію зачепило, – пригадує Кристина спробу врятувати 55-річного героя-гранатометника.

Після ротації Загурська побула з підрозділом у ППД, потім узяла відпустку й поїхала з донькою та мамою відпочивати. На канікулах Кристину застала новина про підвищення по службі.

– Мені зателефонували і сказали, що формують батальйонно-тактичні групи для навчання в Старичах. “Потрібен начальник медичного пункту в дивізіон, запропонуємо твою кандидатуру”. Ну, я погодилась.

Так сержант прийшла на офіцерську посаду. Їй дали позивний “Кобра” – за те, що народилася в рік Змії.

Питаю, чи не планує Кобра піти на офіцерські курси.

– Я й так стою на офіцерській посаді, і від звання в житті нічого не зміниться. Чи зміниться ставлення до мене? Ні. Чи з’явиться повага? Якщо її не було, то й не буде. Чи зміниться щось всередині мене? Ні. Я люблю свою роботу. А якщо йти на офіцера, не зможу працювати безпосередньо в медицині. А для мене це якраз дуже важливо, – пояснює начальниця медпункту дивізіону.

У підрозділі її поважають. У чому секрет?

– Жодних секретів, – усміхається Кристина. – Просто потрібно робити те, що маєш, і знати, як це робити. Слід уміти надавати допомогу.

Хоча зараз у мене немає поранених, бо ми на другій лінії, і мені бракує практики після гарячих днів у 2-му батальйоні, бракує того адреналіну, постійної напруги. Ну що тут? Таблетки, іноді уколи роблю. У старших зараз переважно прогресує гіпертонія, у молодших – авітамінози, а від них уже й зуби болять. Шлунки. Якщо раніше на їжу для одного військового щодня виділяли 90 грн, зараз – 70. А це означає менше фруктів, йогурти більше не дають, – розповідає начмед дивізіону з 93-ї.

Попри спокій другої лінії ООС, свої виклики в начмеда теж є: потрібно діагностувати хворобу, щоб знати, що лікувати, які препарати давати.

– Просто потрібно любити свою справу, – резюмує Кристина.

А вона медицину любить. І в 93 омбр теж має чудовий колектив навколо. Або ж створює його.

– Армія дала мені дуже багато хороших людей. І я хотіла б, щоб вони залишились у моєму житті назавжди. У Світлодарську поруч були лікарі з харківського шпиталю, київського, вінницького. Вони настільки емоційно позитивні! Я шкодую, що зараз не поруч із ними, – говорить донеччанка, і на її очі навертаються сльози. Витирає й ніби вибачається: – Я така плаксива стала. Завжди була емоційно стійка. Але мене змінила війна. І те, що поруч – свої, й можна не ховати переживання.

“Жінка-військовослужбовець – це еволюція у нашому суспільстві”

Медик Кобра переконана: жінки мають іти в армію усвідомлено, розуміти, що на них чекатимуть труднощі, і бути готовими їх долати.

– Із запровадженням гендерної рівності [в армії] ставлення чоловіків, мабуть, трохи змінилося, але я як раніше робила свою роботу на рівні з чоловіками, так і зараз роблю, – говорить Кристина.

– Так, ставлення трохи змінилося: бігти – значить, бігти всім, у бронежилетах – значить, у бронежилетах, тягти – значить, тягти. А що робити? Ви – жінки-військовослужбовці, значить, ви такі, як і всі.

Хоча, визнає Загурська, жінка в армії все ще асоціюється зі слабкою статтю. Менталітет заважає жінкам позбутися того, що “я ж дівчинка”, а чоловікам – прийняти жінок як рівних.

– Якщо брати європейські країни, то там до жінки в армії ставляться насамперед як до військової, а вже потім як до жінки. У нас до цього не скоро дійдуть, мені здається. І це трохи прикро. Але нічого.

Мабуть, те, що ми беремо курс на країни НАТО, на краще. В армії мають бути професіонали незалежно від статі, – переконана Загурська.

Кожен, хто підписує контракт, здає нормативи з фізичної підготовки – вони залежать від статі і віку.

– Жінка-військовослужбовець – це еволюція в нашому суспільстві! – каже Кристина. – Не потрібно створювати якихось особливих умов, просто треба ставитися як до рівних, однаково до всіх. і при цьому потрібно поважати жінку, цінувати її.

Також Загурська вважає, що в ЗСУ варто переглянути штат підрозділів. Існує робота, яку потрібно виконувати, але посади немає.

– Ми справляємося з цим. Але було б добре, якби кожен був на своєму місці і за штаткою, і за реальним фахом. Як моя знайома кулеметниця. Вона за штатом кулеметниця. Ходить у наряди в бронежилеті, касці, їй це подобається, вона хоче це робити.


Лагідна “Кобра”. Історія медика 93-ї бригади Кристини Загурської під час війни та епідемії


Лагідна “Кобра”. Історія медика 93-ї бригади Кристини Загурської під час війни та епідемії


Джерело: https://novynarnia.com




avatar
Загрузка...
Наверх