18, Четвер - 05:13:33
Новосьолова Лариса Іванівна
Переглядiв: 5569
1
28.05.2013 в 12:37:38
Літератори
Новосьолова Лариса Іванівна  Новосьолова Лариса Іванівна народилася 18 травня 1942 р. у селі Алексіївка, Ворошиловоградськой області. З’явилася Лариса в тяжкі військові роки. Батька свого маленька Лариса ніколи не бачила. Коли почалася війна його призвали на фронт, звістку про народження дівчинки він отримав, захищаючи Батьківщину від фашистських загарбників. У відповідь надіслав лист у віршах, що і донині зберігається в сімейному архіві. В 1950 році вона пішла до школи, а в 1952 році вони разом із мамою переїхали в місто Донецьк. Там Лариса закінчила школу, після цього одержувала освіту в Педагогічному училищі. В 1967 році закінчила Харківський інститут мистецтв, у тому ж році вийшла заміж і народила дочку Олену. В 1968 році переїхала з родиною в місто Бєлозерське Донецької області. Тридцять чотири роки свого життя Лариса Іванівна присвятила цьому місту. Працювала викладачем гри на фортепіано в Дитячій музичній школі №3, де завжди звучали прекрасні, що зачаровують своєю гармонією й благозвучністю, твори композитора Лариси Іванівни. Жодний захід школи й міста не проходив без віршів і пісень Новосьолової Лариси Іванівни. В її творчості були присутні і натхненність, і любовна лірика, і захоплені вигуки про природу рідного краю, і безмежна, беззавітна любов до Батьківщини. Нею також написано багато дитячих пісень, віршів, а також музичних творів. Ларисі Іванівні Новосьоловій привласнене звання Самодіяльного композитора. Важка невиліковна хвороба 1 липня 2002 року забрала життя поетеси, композитора й видатного діяча мистецтв Новосьолової Лариси Іванівни. Після смерті було надруковано збірник "Крила надії", у який увійшли вірші й пісні цієї видатної жінки. Пам'ять про Ларису Іванівну й зараз продовжує жити в серцях її сім’ї, друзів та шанувальників її чарівної творчості. Анна Раленко Новолёлова Лариса Ивановна Добропольский вальс Есть город шахтёрский в Донбассе – И пусть он совсем небольшой, В любую погоду прекрасен, Мы любим его всей душёй. Сияют вечерние зори, Под ветром шумят тополя… Всё это – родные просторы, Любимая с детства земля! Водой Золотого Колодца Гордиться наш край с давних лет, И в песнях недаром поётся, Что лучше воды этой нет. Люблю эти хлебные нивы, И шахты в лучах золотых, Люблю я наш город счастливых, Красивых людей и простых. Пусть светятся радостью взоры, Пусть счастье придёт в каждый дом. Трудом прославляет шахтёры Наш город, в котором живём! *** Слушая «Реквием» Моцарта Реквиема трепетные звуки Жалобно и нежно зазвучали. Сердце сжалось вдруг от чьей-то муки, От тоски, от боли и печали. А в душе и слёзы, и блаженство Вызвал это «Реквием» звучащий, Гармоничных звуков совершенство, Словно где-то в небесах парящих. Словно я одна во всей вселенной. Обо всё ничтожном забываю. И под звуки мессы вдохновенной Вдруг объятья смерти ощущаю. Унеслись куда-то все заботы, И потребность бытовых желаний, Повседневность жизни и работы, Даже сладкий миг воспоминаний. Всё ушло. Душа летит свободно. В высший мир, что приоткрыл нам гений. О, великий Моцарт благородный, Преклоняю пред тобой колени. Пенье на мгновение смолкает, Чтобы разразиться с новой силой. Даже страх пред смертью отступает, Кажется желанным мрак могилы. Покорившись силе драматизма, Музыке божественной внимаю. В величайшем пафосе трагизма Смысл высокий я вдруг принимаю. Я осознаю, что будут вечно Люди наслаждаться этой пьесой. Как прекрасна и как человечна «Реквиема» траурная месса! *** Чом ти, вербонько… Чом ти, вербонько, нахилилася? Жовте листячко закрутилося, Де ж поділася та криниченька, Мабуть, висохла вся водиченька? Чом ти, дівчино, зажурилася? Бути в парі вам не судилося. Тож не плач, не плач, марно сліз не лий, А забудь його – він тепер не твій. Чом ти, вербонько, нахилилася? Жовте листячко закрутилося. Як прийде весна, оживе все знов, Та не вернеться вже твоя любов! *** Ястреб и голубка Чёрный Ястреб над землёю низко пролетал. Белоснежную Голубку вдруг он увидал. Ястреб вихрем к ней помчался, не жалея сил, И огромными когтями он её схватил. На утёс скалы высокой он с ней прилетел И в лучах заката солнца на неё смотрел. Красота Голубки нежной в нём любовь зажгла, Не видал он птице краше и белей крыла, Говорит он ей: «Голубка, ты меня прости. Триста лет любви искал я и не мог найти. Ни с одной подругой в жизни я гнезда не свил. Никого за три столетья я не полюбил! Ты прекрасней всех! Хочу я быть с тобой одной. В холод крыльями согрею, стану тенью в зной. Песни лучшие на свете о любви споём. Будем мы под облаками счастливы вдвоём!» «Мы с тобой не пара, Ястреб, - говорит она, - У меня есть милый Голубь. Я – его жена. От тоски, коль не вернусь я, Голубь мой умрёт. Отпусти меня на волю. Меня милый ждёт!» И Голубка улетела. Ястреб тосковал. И, взлетев высоко в небо, камнем вниз упал… Из-за той Голубки белой он себя убил. Кто не верит этой сказке – значит, не любил! *** Портрет (басня) Ко Льву-художнику в салон Однажды Пёс был приглашён. Здесь встретил он почтенного Козла, Лису, Медведя и Осла. И, наконец, Шакал Ко Льву последним прискакал. - Друзья, - к гостям хозяин обратился, - Я рисовать немного научился. Так вот: сегодня вы должны Все оценить портрет моей жены. Открыто, честно о портрете всё сказать. И стали гости выступать. А первым слово взял Козёл. Вот он к картине подошёл, Тряхнув седою бородою, сказал: - Такой картины никогда я не видал! Тут подошёл Медведь И восхищённо стал реветь: - Картина сделана отлично! В ней всё так пышно, гармонично! Тогда Осёл сказал: - И я Согласен с вашим мнением, друзья! Взгляд оторвать нельзя от этого холста. Какое сходство! Красота! Вильнув хвостом, произнесла Лиса: - В портрете главное – глаза. Как львицы нежный взгляд подчёркнут идеально, Картина просто гениальна! Доволен Лев был. Счастлив. Он сиял. Он в позе гордой, слушая, стоял. К картине подошёл Шакал И сиплым голосом сказал: - Такой шедевр в музей наш можно передать! Но тут наш Пёс стал гавкать и рычать. - Позвольте с Вами мне не согласиться. Не вижу здесь портрета нежной Львицы! Что все вы хвалите? Стыдитесь! Ведь вы же просто Льва боитесь! Так пусть же Лев услышит правду от меня: Здесь на холсте – бездарная мазня! И что-то Пёс ещё сказать хотел, Но Лев его мгновенно съел. Мораль сей басни такова: Хоть ты и Пёс – не лай на Льва. Но, если ты и правда смел, Смотри, чтоб Лев тебя не съел! *** Як кум з кумом розмовляли Вечір. Літо. Над селом Перші зорі сяють. А два куми за столом Тихо розмовляють. Один каже: - Оце внук Надумав жениться. І де тільки він знайшов Таку молодицю? Другий каже: - Що ж, радій Продовженню роду. Він же дівкам на селі Не дає проходу. - Так-то – так, та він до неї – «Моя ти кохана!» А вона ж що йому каже, Чортяка погана. «Мій Ван Дамм! Тепер з тобою Будем кайф ловити!» Тьху! Як повернеться язик Таке говорити! Ні вона, ні він ніде Не хочуть робити. Запитав онука я: Як думаєш жити? Він сміється: - Все – окей! Не турбуйся, діду. Оце з кралею своєю До міста поїду. Там у неї є квартира – Гарненька кімната, Не те, що оце наша Задрипана хата. - Чим же тобі не вгодила Твоя рідна хата? Бач: садочок, город є, Порося, курчата. - Задарма весь вік не хочу В селі працювати. Буду їздить за Бугор, Річми гарцювати. І поїхав із села Від рідної хати… А це вчора приїхали До нас гостювати. Навезли старій гостинців: Дорогі чоботи, Чаї різні і ковбаси, Шоколади, шпроти. Що робиться? Працювати Молоді не хочуть. Честь своєї Батьківщини За доляри топчуть? - Треба вчити нашу молодь З честю працювати. Тоді будуть Україну Всюди поважати. … Гаснуть зорі над селом, Півні вже співають. А два куми за столом Все ще розмовляють. *** Золотий колодязь Там, де східний вітер травами шумить, Біля край дороги криниця стоїть. Кожен ту холодну, чисту воду п’є, Бо чарівна сила в тій криниці є. Приспів: Золотий колодязь, золота вода, Хай про неї знають села і міста. П’ють цю воду люди і шанують всюди Золотий колодязь, золота вода. Пам’ятають люди, як у давнину Цар Петро Великий їхав на війну. Там, біля криниці, цар із коня встав, Смачної водиці випив і сказав: Приспів: Золотий колодязь, золота вода, Хай про неї знають села і міста. П’ють цю воду люди і шанують всюди Золотий колодязь, золота вода. Швидко все минає і летять літа, Щедро напуває всіх криниця та, Голову лікує, сили надає. Житиме той довго, хто ту воду п’є. Приспів: Золотий колодязь, золота вода, Хай про неї знають села і міста. П’ють цю воду люди і шанують всюди Золотий колодязь, золота вода. |
0
