19, П'ятниця - 19:55:09
Интервью в рамках социально-культурного проекта против гендерного насилия «С жертв в ликвидаторы»
Переглядів: 1902
1
07.06.2012 в 00:19:24
Суспільство
Оксана Васьків: «Нам не вистачає здорового егоїзму» Ми продовжуємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідатори". Сім жінок з різних куточків України підняли голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства. Зараз ми поговоримо з Оксаною Васьків. - Навіщо ви піднімаєте у своїй творчості соціальні питання? Це громадянський обов'язок чи виклик часу? - Не можу сказати, що часто зачіпаю у своїй творчості соціальні теми. Мої вірші більше про індивідуальні переживання, або про якісь уявні простори. Але виклик часу є, як би пафосно це не звучало. Зараз почала писати прозу, доволі специфічну - позбавлену поетичних алюзій та інтимних переживань. Навпаки - стало цікаво простежити рух маленької людини в суспільстві, всі ці соціальні міфи, стереотипи, кліше і штампи, які так на нас впливають. Мені не хочеться вдаватися до моралізаторства і якогось там відчуття обов'язку, коли я пишу про суспільство. Хочеться просто взяти усе, що відбувається поруч тебе щодня, і розкласти, наче колаж на столі, щоб інші теж могли подивитися. - Чому саме цей проект? Вас зацікавила конкретна соціальна проблематика? Мене запросив до участі у проекті Ярослав Мінкін. Дуже заімпонувала і концепція і товариство поеток, представлених на сторінках антології. Саму назву «Із жертв у ліквідатори» вважаю вдалою. У середовищі літераторів побутує скептичне ставлення до антологій, бо вони рідко мають видавничий успіх. Але цю книжку хочеться взяти до рук. - Гендерне насильство в Україні. У чому криються передумови його існування і як з ним боротися? - Можемо сто разів говорити, що це тяжка спадщина радянського режиму, але все починається із сім'ї та виховання. Людина змалечку бачить модель стосунків і всотує її як губка. Слухає, що треба терпіти, мовчати заради якоїсь стабільності, "сімейного статусу" і таке інше. Що узалежнення - це закономірність. Що така "жіноча доля" та інші дурниці. Специфіка усього нашого пострадянського минулого така, що людині не прищепили здорового егоїзму, не виховали поваги до самої себе. На моє глибоке переконання, якщо почуваєшся жертвою, боротися можна лише розібравшись у власній голові. Бо коли повторюється знову і знову - значить ти це дозволяєш, а якщо дозволяєш, значить це тобі подобається? - Чи стикалися ви особисто з гендерним насильством? Чи можна перемогти його в родині? - Я люблю підслуховувати розмови людей на вулиці, в транспорті. Іноді траплялося чути діалоги з ознаками психологічного тиску. Як правило, той, хто чинить такий тиск на свого партнера має власну систему понять та норм «моралі». Повчаючи і принижуючи, він постійно повторює і наголошує на своїх принципах. Збоку слухаєш таку тираду і думаєш «який ідіотизм, як можна сприймати і погоджуватися з цим, як можна взагалі плекати стосунки із такою людиною?». В мене немає співчуття до людей, які чинять побутове насилля над своїми близькими, принижують протилежну стать. Якщо в сім'ї такі випадки повторюються, а жодні розмови і примирення не дають результату, нема сенсу залишатися у такій сім'ї. -Чи важливі подібні проекти і чи зможуть вони реально вплинути на проблему? Важливо, що цей проект проблему озвучив. Здебільшого, соціальні проекти кричать про расизм, наркоманію, алкоголізм, хвороби. Ці проблеми серйозні, але вони у нашій колективній свідомості належать до категорії «абсолютного зла». З «абсолютним злом» можна і треба боротися відкрито. А от гендерне насилля та насилля в сім’ї – це теми, про які говорити незручно і соромно. Від цього хочеться дистанціюватися, уявити, що воно існує деінде – в інших країнах чи у середовищі соціальних низів. Але це може відбуватися зовсім поруч, в сім’ї чи серед знайомих нам людей. І тому мовчимо, відводимо очі, мовляв, нехай розбираються самі. Так же? Те, що про гендерне насилля починають говорити не застережливим тоном соціальної реклами, а мовою молодої літератури – вже великий плюс. Інша справа, чим цей проект відгукнеться у читачів. Олена Руда: «Все – від браку любові» Ми продовжуємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідаторі". Сім жінок з різних куточків України підняли свій голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства. Зараз ми поговоримо з Оленою Рудою. -Навіщо ви піднімаєте у своїй творчості соціальні питання? Це громадянський обов'язок чи виклик часу?Чи важливі подібні проекти і чи зможуть вони реально вплинути на проблему? - Останнім часом я замислююсь над тим, а навіщо взагалі потрібна література. І якщо потрібна, то яка саме і головне – кому. Можливо, над цим і не треба особливо морочити голову. Врешті, однаково впадаєш у крайнощі. Зараз мені близька думка Стуса про те, що поет насамперед повинен бути людиною, а людина – добродієм. Я далека від якихось романтичних уявлень про поета і масу. Бачиться так: є спільнота людей, абсолютно різних – освічених і неграмотних, дурних і мудрих, бідних і багатих, хворих і здорових, кожен із них робить якийсь свій вибір у житті й несе потім за нього відповідальність. Хтось обирає щось добре, хтось – зле. «У кожного своя правда…» І закономірно постає питання, чи зміниться щось від того, що поети говоритимуть про цю правду, правду різних людей? Який суспільству толк від соціальної поезії? Чи міняється щось від того, що хтось впізнає себе в цих образах? Я два місяці тому проходила педагогічну практику в звичайній харківській школі, далекій від центру міста. Принесла якось дев’ятикласникам купу книжок сучасних авторів. Читала їм різну поезію. Соціальну теж. І думається так, що все соціальне зло починається зі школи. Раніше була радянська ідеологія. Тепер є українська ідеологія. Раніше пропагувалися одні цінності, тепер – інші. Ключові слова тут – ідеологія й пропаганда. І для дітей, і для вчителів у більшості випадків любов до України, один до одного – це кітч. Це пустослів’я, це штампи. Підручники з літератури – насправді підручники з кітчу. Врешті, можна довго говорити про збоченість системи освіти. Я пишу і можу заверлібрувати це все, але що від цього зміниться? Вчителі з літератури, з якими мені доводилося спілкуватися, не мають часу на сучасну літературу. Навіть не на сучасну не мають. Для багатьох із них авторитет – Ліна Костенко, але й з її життя та поезії роблять кітч. Хтось із школярів у творі написав, що «коли інші жінки тільки й мріяли народити дітей, створити сім’ю, Ліна Костенко прагнула стати людиною». Перевіряючи такі шедеври, вчителям читати соціальну поезію ніколи. І розповсюджують в школі не книжки, а газетки «Партії регіонів». А це вже навіть екологічна проблема, бо газетки ці мають наклади більші, ніж будь-яка українська поезія, а папір же з дерева роблять. Шкода фотосинтезу. Спільноті важко дихати. Й так уже повелося, що поети – перші, хто задихається, тому й пишеться. І про соціальну задуху, й про все інше. Чи буде ковтком повітря нинішня акція, не знаю. Навряд моя поезія має таку чудодійну силу, що зможе подолати насильство в сім’ях. Напевно, головне – не мовчати. - Гендерне насильство в Україні. У чому криються передумови його існування і як з ним боротися? - Все – від браку любові. Це в будь-якій країні. В першу чергу – материнська любов. Не знаю, недолюблені чи перелюблені хлопчики стають грозою сім’ї. Врешті, є й купа інших чинників, глобальніших. Але головне – любов. Така, як у апостола Павла – довготерпелива, милосердна, чемна, не заздрісна, не надимлена, не егоїстична, безгнівна й правдива, така, що ніколи не перестає. Думається, що потрібно не боротися, а любити. Любити тих, хто любить тебе і хто ніколи не вдасться до якогось насилля щодо тебе, – легко. Проте це не означає бути ганчіркою. Хоча мій ідеалізм чи максималізм можна списати на юний вік. - Ирина Славинская в своей рецензии на Антологию говорит о том, что авторы слишком зациклены на собственных переживаниях и не выходят за пределы "room of one’s own”. На сколько справедливы ее замечания? Думаю, справедливі. Усім нам потрібно менше «якання». «Письменник як пластир - найдоречніше там, де болить»  Ми продовжуємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідаторі". Сім жінок з різних куточків України підняли свій голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства. Зараз ми поговоримо з Євгенією Баранової, поетесою, вірші якої першими знайомлять читача з антологією. – Зустріла в вашому есеї цікавий термін: «жіноча дідівщина». Невже особистий досвід? – Якщо ви маєте на увазі, чи били мене вороже налаштовані тітоньки – ні, не били =) Але якщо говорити про психологічний тиск – я його безумовно відчувала. І продовжую відчувати. Багато жінок навіть молодого віку дотримуються вкрай патріархальних поглядів на життя. На щастя, мої інтереси не обмежуються кухонно-господарськими. – У тому ж есе ви говорите, що фраза «гендерне насильство» сприймається виключно, як насильство над жінками. У вас інша точка зору? – Мені здається, поняття "гендерне насильство" включає в себе і зворотну ситуацію – наприклад, на чоловіка-господаря навколишні дивляться дивно, хоча нічого протиприродного в цьому немає. З іншого боку, проблеми соціального устрою жінок для мене ближче, бо я сама жінка. – Навіщо ви розглядаєте в своїй творчості соціальні питання? Це громадянський обов'язок чи виклик часу? – Тут все просто: тому що не можу по іншому. Поняття обов’язку в сучасному світі мені здається не дуже актуальним. Я б, скоріше, охарактеризувала свою позицію словосполученням "громадянський вибір". Письменник як пластир – найдоречніше там, де болить. З іншого боку, я зовсім не намагаюся обмежувати себе тільки певним колом гострих тем – я просто роблю те, що мені цікаво. А взяти участь у проекті "З жертв в ліквідатори" для мене було цікаво =) – Гендерне насильство в Україні. У чому криються передумови його існування і як з ним боротися? – Думки з цього приводу різняться – деякі вважають, що гендерного насильства в нашій країні в принципі не існує. Я ж упевнена – проблема є і її потрібно вирішувати. Передумови, на мою думку, не стільки в помилках законодавства, скільки в особливостях менталітету. Необхідно змінити світогляд самих жінок – і це питання не одного року. Втім, цей процес можна прискорити за допомогою соціальних пільг, програми кредитування дрібного бізнесу і так далі. Детальніше ці досить сухі теми розкриті в моєму есеї. – Чи стикалися ви особисто з гендерним насильством? Чи можна перемогти його в родині? – Для того, щоб зіткнутися з гендерним насильством – досить серйозно спробувати реалізувати себе в будь-якій професії. Наприклад, я за освітою аналітик інформаційних систем і технологій, простіше кажучи – програміст. Так ось – 85 відсотків оголошень про можливі вакансії вказують у вимогах до шукача – «чоловік». Чорним по білому. Що це як не соціальна дискримінація? Що стосується гендерного насильства в сім'ї (як психологічного, так і фізичного) – з цією проблемою я особисто не стикалася, зате багато моїх знайомих – неодноразово. Психологи радять в таких обставинах – проводити тренінги, намагатися налагодити сімейний клімат. Я ж можу порекомендувати наступне – дорогі жінки, якщо чоловік підняв на вас руку, можливо, вам варто поміняти чоловіка? – Так, але піти від проблеми не є її вирішенням. І де гарантії, що такі історії не будуть повторюватися? Що б ви порадили жінкам для «профілактики» гендерного насильства? – Для "профілактики" гендерного насильства я б порадила курси самооборони =) А якщо серйозно: 1) отримати професію, яка – хоча б теоретично – дозволяла б реалізувати фінансову незалежність; 2) звернути увагу на спеціалізовані психологічну літературу; 3) у повній мірі використовувати ту допомогу, яку може надати держава; 4) позбавлятися потихеньку від патріархальних забобонів типу "б'є – значить любить". – Ірина Славінська у своїй рецензії на Антологію говорить про те, що автори дуже зациклені на власних переживаннях і не виходять за межі "room of one's own". На скільки справедливі її зауваження? – Очевидно, що думка автора, залученого в процес, і думка критика, який цей процес розглядає з боку, збігатися не можуть. Про справедливість або несправедливість зауважень судити читачеві, та й за інших авторів я розписуватися не буду. Від себе ж – скажу наступне: поет завжди суб'єктивний, мистецтво в принципі суб'єктивно, тому автор не може повністю позбутися впливу своєї особистості і по суті не повинен цього робити, інакше він ризикує з творця перетворитися в публіцистичного статиста. – Наскільки важливі такі проекти і чи зможуть вони реально вплинути на вирішення проблеми? – Подібні проекти – важливі і потрібні. Їх завдання – привернути увагу до проблеми. І, зрозуміло, показати Шляхи її вирішення. А чи скористаються цими маршрутами інші – покаже час. Любов Якимчук: «У читача є потреба отримувати легкий стрес»  Ми починаємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідатори". Сім жінок з різних куточків України підняли голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства. Зараз ми поговоримо з Любою Якимчук, автором передмови, яка покликана ознайомити читача з виданням. -У книзі ви зазначені не тільки автором передмови, а й редактором збірки, що, як мені відомо, є помилкою. Прокоментуєте? Так, те, що мене у вихідних даних позначили, як редактора, є чиєюсь помилкою. І це треба підкреслити: я точно ніколи не редагуватиму текстів російською мовою, яких у книжці левова частка, бо не маю відповідної освіти. Я допомагала у відборі текстів з уже надісланих до збірки, щоб витримати пропорцію у представленні авторок. А долучилася до проекту, коли поетки вже були відібрані. Щоправда я вносила деякі правки в есеї, але це виключно через свій важкий характер: не можу спокійно дивитися на помилки. А жодної загальної редактури,принаймні змого боку, не було. – Чому ви взяли участь у цьому проекті? Вас зацікавила конкретна соціальна проблематика? – Звичайно, я не байдужа до гендерного насильства,бо я жива людина, яка мислить і співчуває, хоч, як і всі ми, маю дещо інакший погляд на гендерну проблематику, ніж вона постає з сукупності текстів антології «Із жертв у ліквідатори». – Ще у передмові ви кажете, що не треба дивитись на гендерну нерівність феміністичним поглядом. Можете пролити більше світла на свій «інакший погляд на гендерну проблематику»? – Феменістична точка зору, феміністичний погляд, колись дуже допоміг нам, жінкам, вивільнитися, стати десь поряд із чоловіком. Жінка отримала можливість виходити з будинку без супроводу, ходити на вибори,вирішувати, скільки дітей мати і чи мати взагалі і так далі. Тобто зараз ці речі виглядають нам звичайними. Хоч і тепер є за що боротися – подосі жінки отримують меншу за чоловіків зарплатню, неофіційно існують жіночі та чоловічі професії. І що цікаво, жіночі – це ті, за які платять менше. Жінка-водій, наприклад, рідкісне явище, але можливе на малооплачуваних посадах, як водії тих же трамваїв. У суспільстві існує купа стереотипів і я в цьому сама феміністка, як і будь яка мисляча жінка або чоловік. Але дивитись на гендерну нерівність феміністичним поглядом у моєму розумінні – бачити тільки жіночі проблеми і винити в них чоловіків, а це щонайменше несправедливо. Я хотіла підкреслити, що окрім жіночих проблем, є чоловічі. Якщо жінці прикро бути так званою слабкою статтю, а то й другою, то чоловікові важко бути сильною і першою, нести свій тягар відповідальності. Чоловікам важко лежати на дивані і дивитися, як жінка однією рукою готує обід, другою – миє підлогу, а третьою сокотить дитину. Також чоловікам важко стало справлятися з сильними жінками, які це все залишають робити чоловікам, а вони звикли саме «справлятися». Мені ідеться не тільки про психологічний комфорт, хоча і про це також. Чоловіки страждають, коли їх в приватних стосунках обертають на жінок.. Ну, тобто на «жінок» у тому розумінні, що вони починають грати в стосунках роль, яка раніше відводилася жінці. Тому наша Ліна Костенко і пише у своєму романі, що чоловік тепер не чоловік, а така собі ганчірочка.Тут я трохи перекручую слова. До речі, саме іі нарація, спосіб говорити про «мущіну» є тим радикально феміністичним, який принижує чоловіка, який не толерує його як рівного жінці. Ліна Костенко робить з чоловіком те саме, що чоловік робив із жінкою століттями... Гадаю, у неї є на те причини, але яке нам діло до її причин. Ролі чоловіка і жінки не можуть бути ролями сильного і слабкого чи підкорювача(підкорювачки) і підкореного. Тут не можна просто поміняти фігури місцями. Власне, з метою підкреслити той «інший шлях» уважності до іншої статі я ввела в передмові розрізнення «М/Ж» за літерами на вбиральні. Як треба однаково підтримувати гігієну в туалеті з літерою «Ж», так само треба це робити в кімнаті з літерою «М». Хоч і ці приміщення з дещо інакшим оснащенням, чоловіки і жінки в них займають різні пози, ви розумієте... Так само різняться жіноча та чоловіча психологія. Так, це трохи груба метафора, але правдива, бо показує ту потрібну увагу до різниці жіночого і чоловічого. – Ви не тільки літературний критик, а й поетеса. Чому у збірці відсутні ваші вірші? – Чесно кажучи, мені пропонували бути авторкою цієї антології, але як авторці мені не підійшла концепція. Назва просто порізала вуха до крові. Про гендерне насильство я знаю переважно з чужих вуст і сама майже не маю відповідного досвіду. Ну, найбільший мій досвід гендерної образи це те, що мене назвали «бабою». Але образи такого штибу – це не насильство. Тобто я не почуваюся жертвою, яка могла би стати ліквідатором, а саме такий меседж ціїє антології. – Гендерне насильство в Україні. У чому криються передумови його існування і як з ним боротися? Це питання занадто широке, щоб дати на нього адекватну відповідь. Цією проблематикою займаються психологи, правоохоронці,громадські організації і так далі, а також літературознавці. Тому звужу його до своєї парафії. На мою думку, у літературі гендерне насильство відображене навіть не тому, що воно є в житті, а тому, що в читача є потреба отримувати легкий стрес, а у письменника – писати про стресові ситуації. Ми слухаємо або читаємо історії, щоб отримати досвід, щоб прожити додаткове життя, щоб задовольнити свою потребу у враженнях, тобто і в стресі, якого в нас із цивілізаційним розвитком стало менше. А часто думаємо, що робимо це, бо нам просто цікаво. Оце «цікаво» – це і є механізм задоволення нашого бажання «зістресуватися». -Чи важливі подібні проекти і чи зможуть вони реально вплинути на проблему? -Такі проекти, і цей зокрема, безумовно важливі. Вони може й не можуть якось конкретно розв’язати проблеми (давайте будемо відвертими в цьому), але можуть привернути до неї увагу громадськості, що вже непогано. Бо коли за тобою спостерігають, зробити щось негідне набагато важче. Інтерв'ю підготовлено в межах соціально-культурного проекту проти гендерного насильства «Із жертв у ліквідатори», скоординованого Літературним угрупуванням «СТАН» та Добропільським центром молоді «Добро» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», проекту ЄС «Права жінок і дітей в Україні – комунікаційний компонент» та Правозахисним центром «Поступ». В рамках ініціативи в Україну вийшла антологія жіночої поезії проти гендерного насильства «Із жертв у ліквідатори». Антологія стала своєрідною відповіддю літераторів на побиття і приниження жінок публічними негідниками, сексуальне, фізичне, економічне і психологічне насильство по відношенню до жінок, і небажання української влади системно вирішувати цю проблему. Антологія «З жертв в ліквідатори» доступна для скачування на Порталі новин культури «Тиск світла». Автори і видавці вітають будь-які форми поширення даного літературного продукту як в Україны, так і за її межами. Олена Заславська: "Ми не такі видовищні як амстердамські повії"  Ми продовжуємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідаторі". Сім жінок з різних куточків України підняли свій голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства. Автор ідеї створення Антології, поетеса Олена Заславська, презентувала книгу в Лейпцигу на книжковому ярмарку і зараз, напередодні українського літературного туру, розповіла про проект. – Ви були на книжковому ярмарку в Лейпцигу. Яке становище української книги на європейському ринку? Як сприйняла публіка Антологію жіночої поезії "Із жертв у ліквідаторі"? – Зараз в Європі спостерігається вибух інтересу до України. Очевидно, що це пов'язано з проведенням футбольного чемпіонату Євро-2012. Але цей інтерес виходить за рамки футбольних тем. Європейці хочуть більше знати про нашу країну, про її культуру, побут. Зараз Україна перебуває на периферії об'єднаної Європи, поточні політичні події зіпсували імідж країни, що отримала шанс змінитись на краще, завдяки Помаранчевій революції. Тому українська література може стати тим індикатором, який розвіє одні міфи і, можливо, створить інші. Я кажу "може стати" тому що все-таки, щоб повніше уявити українську літературу в Європі, необхідна державна підтримка, наведення культурних мостів вимагає ресурсів, на одному ентузіазмі до Європи не в'їдеш. Хоча в сформованому положенні є плюси – неувага влади до проблем української книги змушує і авторів, і видавців шукати нові можливості та контакти, проявляти ініціативу. Тож я вважаю, що майбутнє в української книги є, і в наших силах впливати на те, яким воно буде, а не чекати держпідтримки і сидіти склавши руки. У Лейпцигу я представила книги видавничого проекту СТАН: "Переворот", "Уроки вредительства, диверсии и шпионажа" і Антологію "Із жертв у ліквідаторі". Під час ліричних читань, в яких також взяли участь поетеси з Польщі (Жюстіна Брагельска) і з Білорусії (Ольга Гапеева), ми торкнулися питання "соціальної складової творчості".І мені здається, в подальшому, Антологія проти гендерного насильства могла б розширити свої територіальні рамки і стати міжнародною. Книги швидко розійшлися по друзям, колегам. Один примірник мені вдалося подарувати критику Ірині Славінській, яка написала рецензію на поетичну збірку. – Так, але вона у своїй рецензії говорить про те, що автори дуже зациклені на власних переживаннях, не виходять за межі "room of one's own". На скільки справедливі її зауваження? Наскільки важливі такі проекти і чи зможуть вони реально вплинути на вирішення проблеми? – Її зауваження справедливі. Але у нас є виправдання – наш збірник лише умовно можна назвати "інструкцією з ліквідації гендерного насильства", все-таки автори – не юристи, не правозахисники, не соціальні працівники, щоб дати ґрунтовний аналіз ситуації. Наша мета була вивести цю проблему з тіні, зробити так, щоб про неї заговорили. Ми обрали не такий радикальний і шокуючий спосіб, як Pussy Riot, не такий видовищний, як амстердамські повії, але ми спробували зробити так, щоб для нашого читача "room of one's own" не перетворювалася в "camera obscūra".Червона площа, район червоних ліхтарів або сторінки книги – будь-які площадки гарні для того що б говорити про проблему. – І все-таки, наскільки проблема гендерного насильства актуальна для України? – Одразу зауважу, що коли я говорю "гендерне насильство", тобто насильство обумовлене статтю, найчастіше я маю на увазі насильство в сім'ї, хоча проблема набагато ширше і глибше. Так уже згадані Pussy Riot протестували проти патріархальних підвалин російського суспільства, а амстердамські повії проти торгівлі людьми та сексуального рабства. Але все це ланки одного ланцюга, який обвиває жінок. Іноді цифри говорять краще за слова. Мені вдалося знайти в інтернеті статистику, деякі дані я озвучу тут: У Росії кожну годину гине одна жінка в результаті сімейного насильства (14000 на рік). Це наближена цифра, озвучена соціологом Іриною Шуригін, співробітницею інституту соціології РАН. В Україні, за даними МВС, тільки за 5 місяців 2010 року на обліку "за сімейне насильство" перебувало близько 91 000 людей. Чоловіки становлять 94% осіб, які перебувають на обліку за вчинення насильства в сім'ї. Лише 6% насильницьких дій здійснюють жінки. В першу чергу, це фізичне насильство, і лише 14 тисяч з них – психологічне. При цьому, у більшості випадків про домашнє насильство в правоохоронні органи потерпілі не повідомляють. – Чи стикалися ви особисто з гендерним насильством? Що потрібно робити для його ліквідації? – В Україну більше 50% населення страждали від насильства в сім'ї, і я не виняток. Я вже не кажу про кар'єрні моменти, коли моя стать впливає на рішення роботодавця. Основа для існування гендерного насильства – незнання своїх прав, невміння, а головне небажання захищатися і боротися, це страх і економічна залежність. Щоб розірвати порочне коло насильства треба докласти зусиль. Але повертаючись до Антології скажу, що тексти, опубліковані в збірнику не такі прямолінійні, вони не містять готових рецептів і відповідей, вони лише дають ключі, а відповіді читач знайде сам в "room of one's own". Для довідки: Інтерв'ю підготовлено в межах соціально-культурного проекту проти гендерного насильства «Із жертв у ліквідатори», скоординованого Літературним угрупуванням «СТАН» та Добропільським центром молоді «Добро» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», проекту ЄС «Права жінок і дітей в Україні – комунікаційний компонент» та Правозахисним центром «Поступ». В рамках ініціативи в Україну вийшла антологія жіночої поезії проти гендерного насильства «Із жертв у ліквідатори». Антологія стала своєрідною відповіддю літераторів на побиття і приниження жінок публічними негідниками, сексуальне, фізичне, економічне і психологічне насильство по відношенню до жінок, і небажання української влади системно вирішувати цю проблему. Антологія «З жертв в ліквідатори» доступна для скачування на Порталі новин культури «Тиск світла». Автори і видавці вітають будь-які форми поширення даного літературного продукту як в Україны, так і за її межами. Марія Проніна: «Кожен поет кидає виклик часу»  Ми продовжуємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідаторі". Сім жінок з різних куточків України підняли свій голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства. Зараз ми поговоримо Марією Проніною. – Чому ви стали учасницею даного проекту? – Учасницею цього проекту я стала тому, чому б стала учасницею багатьох соціально спрямованих проектів. Цей проект цікавий, напевно, з жіночої солідарності. Хоча я сама не стикалася з подібним нещастям, але все ж є бажання зробити нашу країну хоч трохи краще. Кожен не байдужий робить це як вміє. – Я бачу ви той ще активіст. А які саме соціальні питання не дають вам спати по ночах? – Сплю я поки, в силу свого віку, добре) Питання всяких несправедливостей мучать мене швидше вранці і ввечері, найбільше засмучує ставлення до людей похилого віку, не тільки влади а й нас самих. Чому ми згадуємо про них тільки ближче до 9 травня? Чому викидаємо на смітник як відпрацьоване сміття? Мій дід, наприклад, кілька років судився із владою, щоб отримати заслужену надбавку до пенсії за 10 перероблених років, і коли нарешті отримав, переробив ще 10. – Як ви оцінюєте свою роботу? Чи важливі такі проекти і чи зможуть вони реально вплинути на соціальну ситуацію в країні? – Важливість і вплив таких проектів дуже спірні, на мій погляд. Вони можуть зацікавити держслужби, які впливають на відносини такого роду, але навряд чи реальний учасник подібного насильства зверне увагу на ці проекти. Хоча, як кажуть, надія вмирає останньою. І як спосіб вказати суспільству на його "болячки" подібні акції можуть бути корисними. – Ви в своєму есеї говорите, що «некоректне» ставлення до жінок передається з покоління в покоління – генетичним шляхом. Невже наше покоління безсиле перед цією проблемою і залишається тільки смиренно скласти руки? – Наше покоління сильне, якщо саме вирішить бути сильним. Проблема в тому, що багато чого у нас списується на «ми такими народилися», «так склалося, ми не винні», «ми б зробили, але наші батьки не робили і ми не будемо». Просто якщо ти бачиш що це погано чи боляче, і не хочеш такого ж своїм дітям – візьми себе в руки, найлегше їх опустити звичайно, але силу волі ніхто поки не скасовував. А шкідливі звички, як довели вчені, можна забути, якщо постаратися не робити так всього два тижні. Хоча, звичайно, насильство не зовсім шкідлива звичка. – Навіщо ви піднімаєте в своїй творчості соціальні питання? Це громадянський обов'язок чи виклик часу? – Швидше – виклик часу. Громадянський обов'язок зараз повинен виявлятися в інших речах. Скоріш в реальних діях і допомоги. Вірші не можуть бути обов'язком, в наш час точно, вони можуть тільки супроводжувати йому, підкріплювати. З їх допомогою можна бути почутим, звернути увагу на якісь важливі, актуальні проблеми. Так що вони однозначно інструмент. Ну і кожен поет кидає виклик своєму часу, це природно. – Гендерне насильство невикорінно? У чому криються передумови його існування в Україну? Невикорінно, але можливо звести його на мінімальний відсоток. Люди слабкі, чоловіки в нашій країні часто не можуть повноцінно виконувати свої обов'язки перед сім'єю. Звідси і пияцтво, невпевненість, насильство. Риба гниє з голови. Боротися потрібно спочатку з вседозволеність влади. І країна почне змінюватися на краще.     Джерело: сайт міста Добропілля Мітки:
|
0
